З початком війни в Україні психологиня Алена Ляшенко, педагогиня Ганна Романова та координаторка Наталія Андрущенко зрозуміли, що люди з глибокими душевними травмами потребують спеціальних методів зцілення. Навчання з кризової і травмопедагогіки від організації «Друзі мистецтва виховання» стало для них одночасно відповіддю та натхненням і призвело до створення їхньої організації «СвіТи», що означає «Світ і Ти», а також до відкриття простір розвитку дітей у місті Покров, яке знаходиться в безпосередній близькості від лінії фронту. Наприкінці серпня наші колеги Фабіан Кремер і Ксенія Карман Самет відвідали команду, щоб особисто побачити і дізнатися, що означає працювати в галузі кризової і травмопедагогіки в умовах постійної напруги та загрози. Вони розповідають нам про свої враження:
Коли ми прибуваємо до Покрова, нас тепло зустрічають співробітниці нашої партнерської організації «СвіТи». Коли ми всі збираємося разом за столом, лунає повітряна тривога. Це щоденне явище, яке вже нікого тут не лякає. Але для нас візит до України означає дуже високий рівень заходів безпеки – вищий, ніж під час інших інтервенцій з кризової і травмопедагогіки. Зокрема, заздалегідь було розроблено три шляхи евакуації, щоб у разі надзвичайної ситуації можна було покинути регіон. Короткий погляд на державні джерела інформації під час тривоги показує: небезпека загрожує всій області, але не безпосередньо місту Покров. Проте сирени залишаються постійним нагадуванням про небезпеку, що витає над фронтом, який знаходиться лише за кілька кілометрів.
У рамках свого проєкту команда «СвіТи» пропонує заходи з кризової і травмопедагогіки у школах та дитячих садках району Нікополь – регіону України, який постійно перебуває під обстрілами. Діти особливо сильно страждають від наслідків війни: примусове переселення, втрати, постійні сирени та постійна небезпека – все це стало джерелом хронічного стресу і призводить до накопичення психологічного навантаження. Кризова і травмопедагогіка тут вкрай необхідна.
Повітряна тривога є одним із найбільших викликів для дітей. Шкільні заняття, а також заходи з кризової і травмопедагогіки часто доводиться переривати, оскільки діти шукають безпеки в укриттях: «Укриття викликають у дітей, особливо у маленьких, великий страх», — розповідає Ганна. Коли ми супроводжуємо команду до школи, учні саме залишають повітряне укриття після скасування тривоги. Ми оглядаємо бомбосховище: воно забезпечує фізичний захист, але виглядає гнітючим і обмежуючим. Учні часто проводять тут години; нам важко уявити, як тут можна зосередитися, розвиватися і радіти. Команда «СвіТи» почала перетворювати страх дітей, розповідає Альона: «Коли ми зайшли до бомбосховища, ми почали співати спонтанно складену пісню про укриття, щоб позбавити дітей страху. Діти з ентузіазмом підхопили її, бігали в такт, сміялися, а ті, хто раніше плакав, перестали. Вчителі кажуть, що тепер вони регулярно використовують цей метод».
Приміщення «СвіТи» мають позитивну атмосферу завдяки барвистому та креативному оформленню, а також доброзичливому характеру команди; вони сильно контрастують з реальністю життя під час війни. Під час нашого візиту діти з радістю кидаються до Альони, Ганни та Наталії. Багато дітей у цьому районі є внутрішніми біженцями з територій, які вже були окуповані російськими військами. Під час занять ми можемо спостерігати, з якою радістю діти беруть участь у заходах і як вдячно вони їх сприймають. В анкетах, в яких діти перед і після занять відмічають своє самопочуття, одна дитина в шкалі від 1 до 10 для «після» вписала цифру 10 000.
Що ми одразу помічаємо: команда дуже добре доповнює одна одну, кожна з трьох жінок привносить свої власні якості. «Нас об’єднало бажання допомагати людям». Альона, Ганна та Наталія жартома порівнюють себе з чотирма стихіями: вони уособлюють вогонь, воду та землю, а кризова і травмопедагогіка слугує четвертою стихією — повітрям. «Завдяки кризовій і травмопедагогіці ми маємо силу та напрямок, які рухають нас уперед сьогодні», — каже Наталія.
Вже через кілька місяців команда помітила прогрес у багатьох дітей та вчителів: учні, які раніше плакали під час занять, навчилися розпізнавати, називати та регулювати свої емоції. Вони стали активніше брати участь у заходах, їхній настрій покращився, а також зросла мовленнєва активність. Вчителі також все частіше брали участь у заняттях і виявляли все більший інтерес до навчання. «Ми бачили, як змінюються діти», — каже Альона. «Ті, хто спочатку мовчали або не хотіли брати участь, почали грати з іншими. Деякі діти з проблемами розвитку поступово відкрилися і показали, що можуть брати участь у заходах нарівні з однолітками».
Бути в дорозі з командою означає також проживати їхнє повсякденне життя під час візиту: наприклад, Альона та Ганна люблять співати в машині по дорозі до віддалених шкіл – це також стратегія боротьби зі страхом: «Одного разу на зворотному шляху ми почули гучні вибухи зовсім близько від дороги», – згадує Наталія. «Ми злякалися і прискорили рух автомобіля. Кілька секунд панували шок і страх. Завдяки методам кризової і травмопедагогіки ми змогли відновити рівновагу. Я почала співати, інші підхопили – і за хвилину, коли ми зрозуміли, що сталося, ми щиро сміялися». На щастя, таких випадків досі було небагато.
Незважаючи на постійну небезпеку, команда твердо вірить: простір, де діти відчувають радість, дорослі знаходять полегшення, а громада отримує підтримку, є важливою складовою відновлення суспільства. «Ми наполегливо продовжуємо нести цінності кризової і травмопедагогіки, – кажуть жінки, – бо бачимо, як це змінює дітей. І ми знаємо: це також змінює майбутнє».
Фабіан Кремер і Ксенія Карман Самет